Ринок зерна

• 1 Червня, 2013
• Реформування

Зернове господарство в майбутньому має посісти пріоритетне місце в економіці держави. Виходячи з цього визначається і рівень виробництва зерна, який би задовольняв потреби внутрішнього попиту і забезпечував зростання експортного потенціалу. На 2010 р. визначений обсяг виробництва становить 40 млн. т. Ринок зерна в Україні, з точки зору формування товарних ресурсів, докорінно відрізняється від західно-європейської моделі. Ці відміни зумовлює тип підприємства, а саме його багатогалузевість (крім фермерських господарств), де 70% вирощеного врожаю залишається у товаровиробника на господарські потреби (насіння, корми, натуральну оплату та ін.).

Характерна риса сучасного ринку – обмеженість як попиту, так і пропозиції. Тому склалася така усереднена структура реалізації зерна (1998 p.), яку можна вважати типовою для останніх трьох років:

• за каналами реалізації: заготівельним організаціям продано 15%, населенню через систему громадського харчування (включаючи продаж і видачу натуроплати) – 29, на ринку – 23, за бартерними угодами – 33%;
• за структурою продукції! пшениця вся – 66% від загального обсягу реалізованого зерна, ячмінь – 16,6, жито – 4, просо, гречка – 2, кукурудза – 8, овес – 1,2 і зернобобові – 1,4%.

Зіставлення цих середніх показників відносно окремого господарства, району, регіону дає уяву про його місце з позицій повноти використання можливостей на ринку.

Кінцевий результат (прибуток) залежить насамперед від обсягу вирощеного зерна (пропозиція), обсягу реалізованої продукції, її структури та собівартості. Не беручи до уваги низьку загальну закупівельну ціну зерна (154,2 грн./т.), цінова кон’юнктура 1998 р. за окремими його видами суттєво різнилася і становила: щодо пшениці – 158 грн., жита – 165,7, проса – 175,7, гречки – 285, кукурудзи – 140,3, ячменю – 125,7, вівса – 141,2, зернобобових – 192,1 грн. за 1 т.

Сучасний товаровиробник практично поставлений в умови міжгосподарської конкуренції на ринку зерна, а ринкові умови так чи інакше змушують зробити свій вибір щодо подальшого розвитку основної галузі виробництва. Суть проблеми передусім полягає у підвищені його ефективності, концентрації матеріально-технічних і фінансових ресурсів на конкурентоспроможних галузях, виходячи з місцевих грунтово-кліматичних умов. В одному випадку – це виробництво озимої пшениці, проса, кукурудзи, в іншому – озимої пшениці, жита, гречки, гороху і та ін.

З практичної точки зору (за будь-яких умов) вирішальне значення і надалі матиме озимий клин господарства, ставка на парові попередники та інтенсивні технології, на раціональне поєднання озимини з тією чи іншою групою ярих.

Фактори ефективності галузі, на яку припадає близько 50% ріллі, випливатимуть з контексту науковообгрунтованої системи землеробства, а її першоосновою є комплекс заходів щодо підвищення родючості фунтів.

Проблема збільшення виробництва зернових культур – стратегічна мета АПК держави, що зумовлює необхідність визначення його раціональної структури як з точки зору використання агрокліматичного потенціалу, так і щодо кон’юнктури ринку. В оптимальному варіанті загальна структура валового збору зерна в Україні орієнтовно має бути такою: 1. Озимі – 57-65%, з них пшениця – 51-59%. 2. Ярі зернові – 43-45%, з них ячмінь 14-18; овес – 2,6-3,8; просо – 0,7-1,3; гречка – 0,8-1,1; кукурудза – 10- 13; зернобобові – 5-6,5%. Виходячи з цієї позиції (як приклад), можна рекомендувати такі „товаронасичені“ сівозміни:

1. Лісостеп: зайнятий або чорний пар; озима пшениця; цукрові буряки; ярі зернові (ячмінь) з підсівом багаторічних трав; багаторічні трави; озима пшениця; цукрові буряки; горох; озима пшениця; соняшник.
2. Полісся: типовою можна вважати восьмипільну сівозміну: конюшина, озима пшениця; льон, озима пшениця; люпин на силос (зерно); озима пшениця, жито; картопля, кормові коренеплоди; ячмінь (овес) з підсівом конюшини.
3. Степ: у господарствах зернового напряму доцільно мати до 60% зернових при наступному чергуванні культур у дев’ятипільній сівозміні: чорний пар; озима пшениця; кукурудза на зерно; ячмінь з підсівом еспарцету; еспарцет; озима пшениця; кукурудза на силос; озима пшениця; соняшник.

Щодо окремого господарства структура виробництва повинна не бути статичною, а оперативно реагувати на сприятливі умови того чи іншого року. Фермерське господарство має застосовувати сівозміну з короткою ротацією.

Біокліматичні фактори, в тому числі екстремальні (за погодними умовами), в останні роки відіграють все більш негативну роль у виробництві зерна. Альтернативне рішення лежить на шляху адресної концентрації капіталу в регіонах і господарствах, що мають сприятливі умови для виробництва тієї чи іншої продукції (зерна). При відсутності достатніх оборотних коштів вихід із ситуації полягає у поліпшенні організації виробництва, зокрема, в мінімізації виробничих витрат шляхом вибору відповідних енергозберігаючих технологій, дотримання видової та сортової піротехніки.

Особливого значення набуває система застосування мінеральних і« органічних добрив, оскільки близько 60% площі ріллі м и середній рівень ефективної родючості фунту для зернових культур. Система удобрення у сівозміні розраховується виходячи і біологічних і господарських особливостей зернових культур, сі 11 »підношення наявних добрив, їх дії і післядії, а також родючості грунту кожного поля сівозміни на основі балансового методу. Водночас практика доводить ефективність застосування сидеральних парів, зернобобових культур, багаторічних трав, заорювання у грунт побічної продукції (соломи, стебел).

В умовах реформування відносин власності, реструктуризації форм господарювання, поліпшення організації виробництва лежать у площині упорядкованості взаємозв’язків різних елементів технологічного процесу (землі, техніки, робочої сили, фінансових ресурсів). Це передбачає зміну системи функцій і форм організації праці в напрямі забезпечення максимального використання наявних сільськогосподарських угідь на основі розвитку орендних відносин та створення підприємницьких організаційно-виробничих структур, підвищення ефективності виробництва та кінцевих його результатів.

Інша проблема – кооперація товаровиробників на шляху захисту інтересів від тиску монополії посередницьких структур на ринку засобів виробництва та переходу від бартерних операцій до нормальних товарно-грошових відносин. Держава має стати її» шлях регульованого ринку, забезпечити збут продукції (в межах 5-8 млн. т. за державним характером) і гарантовані мінімальні (граничні) ціни.

Відносини виробників зерна з партнерами в процесі його реалізації будуються залежно від напряму подальшого використання зернопродуктів.

З урахуванням прибутковості кожної ланки ланцюга „виробицто-споживання“ повинні укладатися двосторонні угоди (контракти) між виробником зерна та його покупцем.