Відносини власності в АПК

• 9 Лютого, 2013
• Реформування

Подальший розвиток українського суспільства передбачає вдосконалення відносин власності як одного з елементів аграрної політики.

Чітке усвідомлення змісту власності – основа здійснюваних реформ і побудови нових організаційно-правових структур для здійснення виробничої діяльності. Категорія власності є однією з найважливіших характеристик економічних відносин, що складаються між суб’єктами власності з приводу привласнення (відчуження) засобів виробництва та результатів праці. В основу диференціації власності закладено визначення суб’єкта власності – особи (юридичної, фізичної), яка здійснює право власності щодо конкретного об’єкта.

Орієнтуючись на такі підходи, можна визначити форми власності. Їх перелік (приватна, державна власність) відповідає переліку потенційних власників. Залежно від цього носіями інтересів власників, найманих працівників виступають юридичні та фізичні особи.

Інтереси власників полягають насамперед у примноженні своєї власності й одержанні сталого доходу в майбутньому.

Найманий працівник пов’язує свою долю з підприємством переважно джерелом доходу (заробітку), місцем і умовами роботи. Його інтерес спрямований на максимізацію власного доходу, а не пов’язаний з необхідністю переливання капіталу в інші галузі.

Підприємець (менеджер) націлений на ефективність використання капіталів у кожний даний момент максимізацією одержаного доходу. Його діяльність орієнтується на певний тип капіталу і конкретний об’єкт власності, тому його діяльність буде спрямована на збереження і поліпшення діяльності свого підприємства. Інтерес менеджера займає проміжне місце в системі інтересів, на яких грунтується ефективне функціонування капіталів.

Кожний з перерахованих суб’єктів реалізує себе як власника у відносинах привласнення (відчуження). Кожна фізична особа є не тільки суб’єктом індивідуальної, трудової чи підприємницької діяльності, колективним чи асоційованим в суспільному масштабі власником, оскільки кожен незалежно від конкретної форми власності (індивідуальної, приватної, колективної чи державної) є елементом структури вищого порядку.

Власність найповніше реалізується в системі виробничих відносин. Цей процес починається з поєднання факторів виробництва. Дальше поглиблення процесу спостерігається при привласненні результатів виробництва: одну частину привласнює власник, а іншу – безпосередній виробник. Коли власник і виробник поєднуються в одній особі, то ступінь мотивації може бути найвищим.

Перетворення відносин власності – важлива складова реформи, а її ефективність залежить від комплексності проведення реформи майнових і земельних відносин. Відома формула «власник майна (засобів виробництва) – власник результатів виробництва» за сучасних умов може спрацьовувати лише щодо одноосібного володіння. Аграрний сектор економіки України характеризується наявністю великих підприємств. Тому в наших умовах виправданою є пріоритетність групових тенденцій розвитку відносин власності щодо використання засобів виробництва. Хоча і в межах великих підприємств не можна ігнорувати категорію приватної власності як стимул для підвищення ефективності виробництва. Варіантами такого поєднання можуть бути створені на базі існуючих підприємств кооперативи, різного роду акціонерні товариства, колективні, сімейні підприємства як суб’єкти групової власності. Кожній організаційно-правовій формі притаманні як позитивні, так і негативні риси.

Суперечливість кожної форми підкреслює тезу, що не може бути абсолютно „прийнятної” чи абсолютно „неприйнятної” форми власності. Проте приватна має переваги як найбільш вмотивована.