Ринок насіння соняшнику

• 4 Червня, 2013
• Реформування

Україна має достатні умови для насичення внутрішнього продовольчого ринку продукцією олієпродуктового підкомплексу та її експорту в економічно доцільних для товаровиробників і держави параметрах. Зокрема, потреба вітчизняного ринку може забезпечуватись переробкою 700-800 тис. т соняшникового насіння (нині його вирощується 2,3 млн. т, або 10% від світових обсягів). Останніми роками наша країна напосідає одне з перших місць серед основних експортерів світу (Росія, Аргентина). Однак вона має орієнтуватись на світовий ринок готових продуктів, її не сировини, до чого прагнуть всі економічно міцні держави.

На сучасному етапі галузь функціонує на екстенсивній основі: розширюються посівні площі (від 1574 тис. га в середньому в 1986-1990 рр. до 2431 тис. га у 1998 р.) при динамічному спаді урожайності (від 16,5 до 9,3 ц/га). Тобто в „доринковий“ період урожайність знаходилась на рівні середньої світової (близько 16 ц/га), зараз – нижча на 30-40%. Низька продуктивність соняшникового поля України зумовлена незадовільним матеріально-технічним забезпеченням виробників у поєднанні з несприятливими погодними умовами, поширенням культури (через досить високу в попередні роки її прибутковість) у регіони без достатнього для неї агрокліматичного потенціалу, порушенням сівозмін тощо.

Головним суб’єктом ринку соняшникового насіння є господарства суспільного сектора. Це основний товаровиробник, який у 1998 р. забезпечив 90,8% валового збору (фермерські господарства – близько 4%). Традиційно високорентабельна галузь (в окремі попередні роки – 150-170%) поки що є прибутковою. У 1998 р. середній рівень рентабельності у господарствах Мінагропрому становив 21,8%, однак 42% з них (2439) мали збитки. Економічна ефективність знижується внаслідок зростання витрат з розрахунку на 1 га (наприклад, від 164 грн. у 1996 р. до 236 грн. у 1998 р.), незважаючи на те, що більшість виробників використовує лише техніку і паливо без застосування добрив та засобів захисту рослин (в 1990 р. під соняшник вносилось добрив у діючій речовині в середньому 117 кг/га, в 1996 р. – лише 7 кг/га). Собівартість виробництва підвищується швидшими темпами порівняно із зростанням цін реалізації.

Зниження прибутковості культури зумовлюється, зокрема, нераціональними каналами маркетингу. Тобто успішність функціонування товаровиробників, крім інших факторів макро- і мікрозовнішнього середовища та суб’єктів ринку, визначають покупці чи замовники насіння, які мають різні потреби, ресурси, ставлення до цього товару і групуються за ознаками, створюючи окремі сегменти ринку. В 1998 році найбільший сегмент (54%) був представлений трейдерами, які, отримавши у господарств за ресурси і техніку 932 тис. т насіння по 317,4 грн./т, експортували 908,3 тис. т по 221,4 дол./т. Отже, зиск від зовнішньої торгівлі мали вони, а не виробники. Останні ж продали за кордон лише 0,16% від загального обсягу реалізації (2,7 тис. т) по 572,4 грн./т.

Дія підвищення ефективності вирощування соняшнику необхідним є врахування товаровиробниками таких факторів:

• удосконалення регіонального розміщення посівів цієї культури, виходячи з її ботанічних і біологічних особливостей, вимог до умов (насамперед гідротермічного режиму), технологій вирощування, підбору сортів, застосування відповідних засобів захисту тощо в конкретних ареалах та економічних показників – урожайності, собівартості, на основі яких обчислюється сукупний бал ефективності виробництва (процентне відношення індексу урожайності до індексу собівартості);
• неухильне додержання вимог чергування посівів соняшнику в полях сівозміни;
• застосування інтенсивних технологій вирощування і збирання з метою зниження витрат на одиницю продукції, впровадження високоврожайних сортів з високим вмістом олії гібридів;
• залучення необхідних для розвитку галузі коштів та матеріальних ресурсів (техніки, добрив, насіння, гербіцидів, десикан тів) шляхом пошуку потенційних інвесторів і кредиторів, зваженого відбору пропозицій з урахуванням різновигідності учасників інвестиційних угод;
• інтегрування в агропромислові та кооперовані формування з метою вирішення проблем виробництва і найраціонального використання урожаю.

Сільськогосподарським підприємствам регіонів з недостатнім для вирощування соняшнику агрокліматичним потенціалом (Вінницької, Закарпатської, Чернівецької областей тощо, які мали в 1998 р. рівень збитковості галузі відповідно-37; -28,6; -15,4%), доцільно переорієнтуватися на вирощування рапсу, попит на насіння якого у світі зростає швидшими темпами, ніж на насіння соняшнику.

Для ефективного функціонування внутрішнього і зовнішнього ринків насіння соняшнику, попередження подальшого економінного занепаду „стратегічної“ галузі, крім державного втручання (зокрема щодо регулювання експортно-імпортних операцій), необхідно вжити ряд заходів і на господарському рівні:

• орієнтація на найбільш ефективні канали збуту насіння на основі аналізу маркетингової інформації внутрішнього і зовнішнього ринків;
• активізація участі в біржовій торгівлі.

Створення інтегрованих агропромислових, агропромислово- фінансових формувань (асоціацій, систем, корпорацій та ін.) у складі виробників насіння соняшнику і олієдобувних підприємств, а також в разі доцільності фінансово-кредитних, заготівельно-збутових, науково-виробничих, проектних, консалтингових, страхових структур тощо, в тому числі зарубіжних, є одним з напрямів вирішення окремих проблем олієпродуктового підкомплексу.

Доцільно, щоб всі структурні підрозділи формування працювали на загальний кінцевий результат. Зокрема, обопільна зацікавленість сировинної і переробної сфери в одержанні найвищого результату стимулює виконання сільськогосподарськими виробниками договорів щодо обсягів, технологічної якості, строків постачання насіння. Олієдобувне підприємство забезпечує своєчасну переробку його на найбільш економічно доцільні види продукції, виходячи з технічних і технологічних можливостей (олія нерафінована, рафінована, дезодорована, у великих місткостях, розфасована в пластикову, скляну тару тощо) та задоволення потреб ринку (внутрішнього споживчого; вітчизняних підприємств харчової промисловості; зовнішнього), оскільки при відсутності попиту виробництво втрачає сенс.