Сільська територія та сільське поселення

• 5 Листопада, 2014
• Реформування

Сільська територія являє собою історично сформований елемент поселенської мережі, що поєднує всю сукупність сільських населених пунктів: селищ, сіл, хуторів, односімейних жилих утворень (фермерських та ін.), що знаходяться під юрисдикцією сільських (селищних) рад.

Кожна територія має свою цілісність і відносну автономність. Цілісність її грунтується насамперед на історичних, економічних, географічних демографічних, економічних особливостях, етнічних та культурних традиціях.

Відносна автономність грунтується переважно на функціональній основі, а саме: здатності конкретної території відносно самостійно здійснювати адміністративно-управлінську, виробничо-економічну, соціально-культурну діяльність і на цій основі задовольняти свої автономні життєві та соціальні потреби. Проте розвиток будь-якої локальної території завжди повинен відбуватися в тісній взаємодії з територіальним довкіллям. Тобто автономний територіально-еволюційний процес має обов’язково враховувати інтереси прилеглих територій. їх консолідація вирішується за допомогою генеральних схем районної, обласної та регіональної забудови.

Сільське поселення – це форма територіальної організації (середовище) постійного або тимчасового проживання сільського населення, що включає сукупність виробничої та соціальної інфраструктури для виконання функцій переважно сільськогосподарського призначення.

За функціональною ознакою сільські поселення можуть бути і несільськогосподарськими. Це, як правило, селища лісгоспів, різного рекреаційного спрямування, в т. ч. дачні поселення, сезонні туристичні бази, табори відпочинку, заповідники, шляхові дільниці та інші дрібні селища, не пов’язані із сільськогосподарським виробництвом.

Крім того, до сільських належать змішані поселення. Наприклад, районні центри, які мають аграрно-індустріальне та аграрно-промислове спрямування. Розвиток останніх відбувається переважно за принципом розвитку міських поселень, особливо щодо облаштування об’єктами соціально-культурного спрямування та їх благоустрою. Вирішення аналогічних проблем у сільських поселеннях сільськогосподарського типу, незважаючи на існуючі нормативні вимоги (кожне село незалежно від його людності повинне мати оптимальне забезпечення об’єктами соціально- культурного призначення), завжди на 70-80% залежало від економічної спроможності сільськогосподарських підприємств. Тому їх розвиток мав у основному епізодичний характер. При цьому малі села завжди залишилися поза межами даних процесів, що зумовлювало їх занепад та виникнення проблеми так званих неперспективних сіл. Внаслідок цього нині соціально- культурний підкомплекс майже повністю втратив статус реального суб’єкта функціонування.